Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити. Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу. - Куди ж це ви мамо?! - сполохано кинулись діти. - Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт. - Та я недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть. - Та як же без вас ми?.. Та що ви намимислили, мамо? - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло на травах, і золото на колосках. - Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота, Аби тільки винас чекали завжди край воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь. Не йдіть. Вона усміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою - злетіли увись рушники. "Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки. www.youtube.com/watch?v=1_fK7Rho1UE www.youtube.com/watch?v=HyglVUGhNQo