Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?..
Та що ви намимислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки винас чекали
завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою -
злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.


www.youtube.com/watch?v=1_fK7Rho1UE
www.youtube.com/watch?v=HyglVUGhNQo