"А коли я бачу пшеничні, соняшникові або неонові жовті гречані поля до краю неба, я думаю: "Боже, який простір!"

Прочитала у Вас ці слова і захотілось у відповідь Ліну Костенко:

***
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так — пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.